«Паркур – це моя душа… Дисципліна, що виховує мене фізично і духовно!»

Одна з найяскравіших дівчат - трейсерів України Анна Грюкач про freerunning & parkour, чоловічі ревнощі, позерство і свої «глюки у системі».


Для когось травнева негода - пора пасивна, нудна та депресивна. А для них – чудовий час для тренувань та вдосконалення своїх можливостей. Бо цей народ – особливий, й легких шляхів й не намагається шукати! Робити виклик часу і простору – їхнє покликання. Понад рік дивовижна львівська команда з паркуру “OVERTRANCE” подорожує Україною, пропагуючи мистецтво раціонального пересування. А дивовижна вона ще й тому, що складається з двох хлопців і однієї (проте, якої!) дівчини! І сьогодні ми спілкуємось з єдиною у Львові і найяскравішою з кількох на Україні дівчиною – трейсером Анною Грюкач.

- Нині ти більше приділяєш більше уваги такій дисципліні, як freerunning. У чому його відмінність від паркуру?

- Паркур – це мистецтво раціонального пересування з точки А у точку Б з мінімальною затратою сил. Freerunning – це похідна від паркура: вільний біг з тої ж точки А у точку Б, але з сальто та різними перекидами. Тобто у паркурі можна перелетіти забор сальтом, та це вже не буде раціонально. До того ж, окрема увага приділяється бігу, який має захоплювати!

- Є думка, що загрозу розвиткові професійного паркуру становлять недосвідчені трейсери, які хочуть усього та одразу: намагаючись довести свою майстерність, неправильно розподіляють навантаження і постійно травмуються, і тим самим являють собою жалюгідну подобу справжніх трейсерів…


- Однозначно так і є! Це велика проблема, у чому ми переконувались неодноразово! Та їм абсолютно по цимбалах, що ми їм намагаємось пояснити, тож доки самі не травмуються, не зрозуміють суті! Є такі, що приходять з інших видів спорту, і можуть собі дозволити виконання складних трюків. Та переважно приходять тому, що побачили як стрибає якийсь чувак з другого поверху, і їм також закортіло так стрибнути! Ми часто думаємо над тим, щоб колись у майбутньому відкрити свою школу трейсерів, де б могли навчати дітей, що все треба робити поволі. Спочатку зістрибнути з двох сходинок, потім - з трьох, з чотирьох…Адже з часом, коли молода людина стає вже досвідченим трейсером, з’являється біль у колінах, й лише тоді доходить, яку велику дурницю вона утнула колись. Старші ще прислухаються: посидять в Інтернеті, почитають статті, подивляться роліки. А молодші – зірвиголови. Напевно, я такою ж була… Та просто не було кому розповісти про все це. А тепер вже ми охоче поділимось порадами!

- Паркур, freerunning – це не спорт. Та звідки береться жага змагань, конкуренції, хизування?

- Це називається позерство. Молоді люди приходять, починають вийожуватись, що зробили те чи інше, й нерідко таким чином воліють одним махом підкорити дівчину, яку приводять на тренування… Те саме стосується і дівчат! Приходять переважно, щоб підчепити хлопців. Та видно з першого ж тренування, за чим прийшла дівчина! Вони наводять марафет і спрямовують усі зусилля на підчіпку гарних спортивних хлопців. Та кому ж це з хлопців там потрібно?!

- Де проходять тренування?

- Нині на вулиці. А коли відкриватимемо школу, напевно, орендуватимемо зал для тренувань. Для нас відкрито все: центр, парки, ліси. Проте ми дотримуємось свого кодексу, і тому якщо просять піти, проблем не шукаємо на свою голову і полишаємо місце. Ми розуміємо людей, та й люди переважно розуміють нас. Ми не робимо шкоди, пиво не розпиваємо, не палимо, а серйозно займаємось своєю справою. До того ж, самі зацікавлені у тому, щоб не руйнувати об’єкти.

- Зимою перерв від тренувань не робите? Адже тоді й темнішає раніше…

- Ні, минулого року дуже багато тренувались у лісі: жодних штучних спотів, без міського антуражу. Кожен бігає у тому, що зручно. Слизько буває, звісно, можна й промазати. Та ми обираємо добре освітлені території, і взагалі треба звикати! Ми тому й тренуємось, аби не падати! Мозок контролює тіло. Трейсер має бути готовий до будь-яких умов.

- Як сприйняли на початках твоє захоплення батьки?

- Батьки навпаки задоволені чим ми займаємось, аніж вештатись невідомо де.

- Розкажи про вашу команду.
- У Львові є три команди, які серйозно займаються паркуром. Можливо, це звучить не надто скромно, але як показує життя, ми справді стали найпопулярнішою командою у місті, хоча у тому складі, що є зараз, займаємось менше року. Андрій (до речі, хлопець Ані – прим. авт.) з колишнього складу команди, кілька місяців тому запросили до команди нашого доброго друга Макса з Коломиї. З колишніми членами команди знайомились у акробатичному залі. Взагалі, ми знайомі майже з усіма трейсерами України, адже багато подорожуємо, організовуємо збори, нас запрошують на фестивалі. Змагань у паркурі немає, спонсорів також, а відтак все за власний кошт. Є гроші – зібрались, поїхали, нас завжди приймуть. Так само й ми завжди раді гостям!

- Наскільки мені відомо, вас активно почали знімати, з’являються нові ролики, міні-фільми…

- Так, а що може бути краще, аніж заробляти гроші своєю улюбленою справою? Ми до цього й прямуємо! Вже знялись у кліпі одного з львівських гуртів, Макс знімався у міні-ролику для каналу Enter Music. А мене запросили до Києва попрацювати дублером у фільмі!

- Андрій не ревнує до твоїх численних шанувальників?


- Ще й як! Особливо переглядаючи електронні листи, коментарі до фотографій. Уваги справді багато, і подекуди відчуваю себе королевою! Але ж всі ми приходимо на тренування, а не романи крутити. Розвиваємось разом, сперечаємось інколи, та думаємо переважно однаково. От що означає займатись однією справою! Нам дуже цікаво разом. Я щось подумаю, а він вже розуміє, що я маю на увазі.

- Ти серйозно займаєшся паркуром протягом трьох років. А трапляються раптові сумніви, протиріччя? Можливо, відчуваєш невпевненість через усвідомлення переваг чоловічої мускулатури?

- О, так! Дуже добре спрацьовує закон жіночого самозбереження! Буває так, що знаю точно, що зроблю, але мені так заважає страх! Хлопцям певною мірою легше, а я годину можу стояти і сумніватись над новим елементом. Що вже казати про мій страх висоти!

- Не вірю жодному слову! Який може бути страх висоти, коли на відеороликах вашої команди ти так беззастережно стрибаєш з різних висот?

- Так воно й має здаватись! Та лише я знаю, як важко мені це дається. Тому важливо розвиватись як фізично, так і психологічно. Тренуємось ми щодня. Звичайно, не завжди вистачає часу, оскільки навчаюсь у другій половині дня. Та й самій займатись хоча й продуктивно, проте нудно і немає поруч страховки. Коли забуваю якийсь трюк, (зокрема, мій улюблений – заднє сальто), мною оволодіває панічний страх. Я це називаю «глюком у системі».

- Головна проблема, з якою можуть зіштовхнутись дівчина, яка воліє займатись паркуром?

- Добра фізична підготовка. Наша перевага у тому, що ми є більш пластичними. А от витривалість, сила рук порівняно із чоловічою значно менша. Тому на початку треба помучитись, та з часом все прийде.

- До речі, чи не стало більше дівчат у паркурі?

- Час від часу ми проводимо моніторинг популярності паркуру у світі. І дійсно, все більше дівчат захоплюється цією дисципліною. В Україні я знаю чотирьох дівчат, які займаються паркуром. На жаль, не можу сказати, що серйозно, оскільки не бачу їхнього прогресу. А коли вже цим займаєшся, треба віддавати максимум свого часу.

- А бувало таке, що користуючись своїми вміннями, таким незвичайним чином збігала з побачень?

- Якщо чесно, не пам’ятаю… Можливо, й було таке J А от трапляється так, що перед самим університетом набагато простіше перестрибнути через огорожу, аніж її обходити. І тоді народ в шоці! Або коли запізнюємось на маршрутку, перестрибуємо через все, що трапляється на шляху! Коли це хлопець робить – ще зрозуміло, та от від дівчини це щонайменше не очікувано…

- В тебе спеціальний режим харчування? Дієт дотримуєшся?

- Ні, мені це не потрібно, в мене гарний обмін речовин. Ні в чому собі не відмовляю, а особливо обожнює м'ясо!

- Окрім своїх спортивних захоплень, вистачає часу на планування інших подій?


- Плани краще не загадувати! Мені подобається займатись відео та фотографіями. З задоволенням займаюсь оформленням нашого сайту: overtrance.com. Уся моя діяльність нерозривно пов’язана з нашою командою, і мені настільки це все подобається, що більше нічого не потрібно! Я займалась художньою гімнастикою, баскетболом, та лише у паркурі нарешті знайшла справжню себе. Паркур – це моя душа; дисципліна, що виховує мене фізично та духовно. Я отримаю задоволення від того, що немає меж розвитку! Розвиваючись у міру своїх можливостей, щоразу сягаєш нової планки! І долаючи страх у собі, аж захлинаюсь від радості! Це цікаво - перебороти саму себе…

Олександра Цилія

Источник: rtkorr.com